Поки на передовій військові тримають оборону й женуть московських окупантів, у тилу працює колосальна кількість волонтерів. Вони забезпечують потреби Збройних Сил і тероборони, вимушено переміщених осіб і тих, хто залишається в гарячих точках і тимчасово окупованих селах і містах. Без них перемога, до якої йдемо, була б неможливою.
Про один з волонтерських осередків на Київщині поговорили з Денисом Цуцаєвим. Уже з перших днів повномасштабного вторгнення Росії вони з дружиною Женею зуміли згуртувати команду, яка майже два місяці оперативно забезпечує потреби усіх, хто звертається.
Розкажи, будь ласка, про те, у яких напрямках ви працюєте, та коли почали роботу?
У нас волонтерський штаб. Він називається «Хотів ― Круглик ― Кременище». Це три села з нашої громади, з якими в основному працюємо. Ми почали формуватися буквально на третій день війни, коли вже минув перший шок від того, що відбувалося навколо нас. Наша громада ― у південному передмісті Київщини, недалеко аеропорт Василькова. Тобто загалом тут було досить гаряче.
Моя дружина Женя Кравченко сказала; «Ну, давайте будем робить волонтерську команду». І буквально на третій день ми стали формувати кістяк. Почали з допомоги людям, які цього потребують. У нас в громаді досить багато людей поважного віку, з інвалідністю, маломобільних. Ми почали десь шукати щось, закуповувати ліки, бо був великий дефіцит. Наші волонтери просто годинами стояли в чергах в аптеках. Пізніше почали фокусуватися вже на допомозі нашим підрозділам ЗСУ. Тут, у південному передмісті, досить багато підрозділів до нас зверталися. Ну і ми цільово допомагали їм різним обмундируванням, генераторами, розгрузками. Насамперед шукали те, що для них життєво необхідне, без чого важко обійтися.
Одного разу до нас прийшов навіть запит купити пікап для одного з передових батальйонів ЗСУ, який тоді був у районі Бучі. За чотири дні ми назбирали 15 тисяч доларів, купили його й одразу доставили хлопцям. Це був такий наш перший великий фандрейзинг. І потім до нас прийшов запит на тепловізори. Один коштує близько півтори тисячі євро. Женя запропонувала купити одразу штук 20. Ми почали шукати різних постачальників. Знайшли, домовилися про хорошу ціну, знижку. За тиждень ми назбирали близько 43 тисяч євро.
Як вам це вдалося?
У нас великий досвід і команда дуже натхненних волонтерів, які по всіх своїх контактах «шуршали» й зібрали. Загалом за перший місяць війни через наш волонтерський штаб пройшло десь 1,5―1,7 мільйона гривень, зараз підбиваємо підсумки. Це досить велика сума коштів, які ми витрачали і витрачаємо на підтримку обороноздатності ЗСУ, а також людей у потребі. Зараз у громаду почали приїжджати внутрішньо переміщені особи з Чернігівської, Сумської областей, з північних районів Київщини. Час до часу вони теж звертаються до нашого волонтерського штабу і ми через свої контакти, через співпрацю з іншими гуманітарними штабами, організаціями забезпечуємо їх їжею, продуктами гігієни, закуповуємо якісь речі, які потрібні для немовлят тощо. І продовжуємо працювати на ЗСУ.
А от у ті перші два дні, коли було дійсно гаряче, що ви відчували? Чи не було думки переїхати на якийсь час туди, де спокійніше?
Ще перед війною ми з Женею обговорювали, що робитимемо, якщо раптом почнеться. Сказали так: окей, воювать ми не вмієм, але ми вмієм працювати в тилу. Ми вмієм організовувати людей, координувати волонтерів, команди, шукати необхідні речі, комунікувати, фандрейзити. Це наша спеціальність. Ми багато років в громадському секторі. Розуміли, що найкраще, що ми можемо зробити, ― це організовувати тил, який теж є дуже важливим під час війни.
Як тільки війна почалася, було шокове відчуття, коли треба було прийти до тями й зрозуміти, на чому треба сфокусуватися, чи ми самі в безпеці там, де ми є, що нам потрібно, щоб бути в безпеці, як нам можна працювати в більш-менш нормальному середовищі. Щодня перші два тижні тоді ходили ночувати в бомбосховище тут у нашому селі. Увечері там працювали. Нам виділили трошки місця, де можна було вловити мобільний інтернет і була електрика. Паралельно в нас тривав командотворчий період, дуже багато запитів, ми багато всього пробували, шукали і фандрейзили. Так наша команда формувалася. Зараз уже є досить хороший кістяк цієї мережі. У нас близько 30 людей постійних. А загалом близько 60 осіб у команді, які доєднуються час до часу. Наприклад, упродовж двох тижнів ми займалися поставками гуманітарної допомоги в один гуманітарний штаб у Києві. Там у них є склад, куди можна було прийняти дві фури гуманітарки. Волонтери попросили допомогти їм її скерувати централізовано туди, куди потрібно. Наша команда близько п’яти днів перебирала весь цей вантаж. Паралельно ми його одразу передавали людям. Зараз з нього майже нічого не залишилося. Багато допомоги скеровуємо нашій громаді. У ній вісім сіл, тому стараємося ділитися чим можемо. У нас є ще два волонтерські штаби в громаді, з якими дуже тісно співпрацюємо і стараємося разом забезпечити різні потреби.
Якщо говорити про масштаби, то скільком людям різних категорій ви допомагаєте?
Внутрішньо переміщених є близько 30 людей. Тих, хто в дуже скрутному становищі, теж близько 30 в селі. А загалом понад сотня людей отримує допомогу по наших селах.
Розкажи, будь ласка, про те, чим займалися в мирний час. Ти вже говорив про те, що ви з дружиною працювали в громадському секторі. Можна детальніше?
Ми з Женею ― консультанти в громадському секторі, спеціалісти з розвитку спільнот і волонтерських мереж. До війни ми багато працювали з різними громадськими організаціями, які хотіли розвинути свою волонтерську команду. Ми проводили тренінги по тому, як розвивати волонтерські команди, як їх утримувати, посилювати, як правильно з ними планувати діяльність. Багато хто думає, що залучати людей досить легко, а насправді це складна система. Ми допомагаємо організаціям налагоджувати саме такі системи для розвитку волонтерських мереж. Інколи допомагаємо планувати організаціям різні акції, які направлені на те, щоб зробити більш видимою та потужною ту роботу, яку вони роблять. Вуличний активізм ― це теж один з наших напрямків. Якраз у планах на цей рік було розвивати елемент вуличного активізму більш потужно в різних організаціях. Було багато планів на березень―квітень, усі вони накрилися. Але нам вдалося дуже швидко переорієнтуватися на нові потреби.
Саме волонтерство допомагає їм не загубитися в тому вирі подій, які відбуваються навколо, і відчувати себе дійсно важливими.
Як змінилося життя членів команди в час війни? Що відчувають люди? Що дозволяє щодня допомагати іншим?
Багато хто зараз залишився без роботи. Особливо в перші два тижні дуже багато людей хотіли волонтерити. Близько 50 осіб, які доєдналися до нашого чату, ― це суто люди з Хотова, найбільшого села в громаді. Більшість людей при цьому такі, з якими до війни ми не контактували. І тут раптом в них виникло бажання допомагати, вони не знали, чим можуть бути корисними, як можуть організуватися. Багато з них просто допомагають індивідуально різним людям, родичам. Наприклад, у когось у війську родич, і люди дуже хочуть йому допомогти. Ми стараємося їх скерувати на більш системну роботу: якщо допомагаємо родичу, то й усій його роті. Вчимо, як визначити, що треба батальйону, зрозуміти, як покрити потребу більшої кількості людей. Інколи затрати часу на те, щоб допомогти одній людині, є на 10% більшими, ніж на допомогу всій роті. А коштами люди допомагають, якщо є запит і є конкретне розуміння, на що вони будуть витрачатися. Є кілька фондів, які нас підтримують, але в основному все тримається на донатах людей.
До речі, у нас в команді є Люда, Оксана та інші, які говорять, що їм треба чимось займатися, бо тоді відчувають себе корисними. Вони залишилися без роботи в час війни. Але те, що вони зараз не просто сидять перед телевізором, а постійно в русі, стало ніби сенсом життя. І вони ображаються, коли ми кажемо відпочити. Відразу думають, що щось не так роблять, що ми хочемо забрати з них частину роботи. На мою думку, це один з важливих елементів, що люди лишилися без основної зайнятості. Саме волонтерство допомагає їм не загубитися в тому вирі подій, які відбуваються навколо, і відчувати себе дійсно важливими.
Справді, багато тримається на донатах, людях. Якщо розглядати варіант нешвидкої перемоги, як би було доцільно розподіляти ресурси й робити так, аби суспільство не втомлювалося?
Суспільство однозначно буде втомлюватися. Я думаю, що тут важливо підтримувати більш сталі волонтерські команди, які зараз сформувалися, і шукати можливості підтримки таких команд через великі фонди, міжнародні спільноти, які можуть шукати ресурси за кордоном. Українська економіка, звичайно, зараз буде в поганому стані. Тому для нас самих логічно, що люди не будуть постійно донатити. Ми з Женею теж фактично півтора місяця без роботи, тому для нас волонтерство ― основна зайнятість зараз. Без вихідних, без нічого. І втома в якийсь момент буде приходити. Часто бачу зараз, як дуже нераціонально використовуються ресурси. Люди хочуть усім допомогти й готові з Одеси везти п’ять коробок їжі в Київ. Це невигадана історія, просто зі зміненими містами. Реально було кілька таких запитів. Кажу, давайте я знайду для вас п’ять коробок в Києві, щоб їх перескерувати, а не ганяти бензин заради них. Люди готові віддати свої п’ять тисяч гривень, але не розуміють, що за них можна було б купити багато їжі, наприклад. Дуже важливо створювати системи підтримки та збору запитів від громад, тих, хто в потребі, щоб люди знали, до кого можуть звернутися у своєму місті, і не потрібно було б всю цю продукцію перевозити на тисячі кілометрів. Потрібні будуть великі логістичні хаби, які можуть забезпечувати потреби міста, цивільного населення, військових хоча б у плані гігієни, медицини, харчів, тому що є дефіцит. Багато хто втратив роботу. Навіть якщо до війни ці люди не були в скрутних умовах, то зараз допомогти їм їжею ― це вже велика підтримка.
«Ми не звикли, тому що в нас у Донецькій області у 2015-2016 році гуманітарну допомогу видавали тільки для своїх. Приходиш і тобі кажуть: а вам «не положена» допомога»
Поділися історіями людей, які найбільше запам’яталися.
Запам'яталася дівчина, яка приїхала з Донецької області з дитиною. Вона прийшла й попросила кілька одежин для кількамісячного маляти. Ну наша Оля, яка відповідає за гуманітарну допомогу, спитала, чи треба їжі, візочок? Усе було треба, але дівчина не просила. Вона сказала: «Ми не звикли, тому що в нас у Донецькій області у 2015-2016 році гуманітарну допомогу видавали тільки для своїх. Приходиш і тобі кажуть: а вам «не положена» допомога». І в неї не було розуміння, що вона може піти запит залишити, пояснити, чому вона в скрутних умовах, поскаржитися на когось. Наші дівчата вчать її, як це робити. Ситуація була шоком для нас усіх. Сказали, що їм «не положено», і люди думають, що їм всюди «не положено».
Була одна жінка з Чернігівської області. Вона спочатку не сказала, що переселенка, це в розмові якось вийшло. Спитали, що сталося з її селом, будинком. Вона ледь стримала сльози й сказала, що не хоче про це говорити, дуже складна тема, бо будинку вже немає. І вони просто раді, що вибралися. Без нічого. Що на них було, з тим і виїхали. На щастя, була машина, і люди під час паузи між бомбардуваннями втекли. Це були, мабуть, дві історії, які найбільш шокували.
І ще ми возили гуманітарну допомогу в північні регіони Київщини: у села Вовчків і Шкнева. У Шкневі нас дуже здивувало те, що було дуже багато снарядів від «Градів», які не розірвалися. Стирчали то тут, то там, то в городі, то просто посеред дороги. Були ракети, міни. І люди звикають до цього, живуть, ходять поряд з цим, показують їх тим, хто приїжджає. Місцеві дуже вдячні, що хтось про них згадав, подумав. Там понад сорок днів немає зв’язку. Нема електрики, газу. Коли поверталися назад, то їхали через Макарівський район. Там було село Андріївка. З нами був журналіст. Село було просто все розбомблене. Ми пригальмували, шоковані, тому що всі хати та двори розбиті. Щось ― ущент, щось ― без вікон, дахів, стін. Усе діряве. Журналіст попросив зупинитися й зробити кілька фотографій. Він фотографує будинки й тут з одного з них виходять троє чоловіків, які залишилися в цьому селі. Там досі жили люди. До них, на щастя, дійшла допомога. Сказали, що їжі в них достатньо й зараз не будуть брати, щоб ми передали тим, кому потрібно. У багатьох людей є розуміння, що потрібно не тільки їм, але й іншим. І вони не беруть занадто багато. Звичайно, не всі. Є й ті, хто приходить 5-6 разів і каже, що не приходив.
Віримо в силу людей, спільноти, яка, незважаючи на всі складнощі, доводить, що все можливо
Що найбільше вражає зараз тебе й команду в українському суспільстві?
Я думаю, цей момент самоорганізованості й бажання допомогти всім, кому можуть, до кого дотягуються. Зараз немає такого, що дзвониш і повинен пояснити: кому це, чому ця допомога важлива. Дзвониш і кажеш: привіт, треба генератори. І все. От зараз ми шукаємо навантажувальник для складу. Усі, кому я писав і дзвонив, одразу долучаються, контакти свої піднімають. Якісь далекі родичі, друзі, з якими не спілкувалися 5-10 років, раптом відгукуються, хочуть допомогти, включаються в роботу. Мене це дуже мотивує, надає сили й далі працювати. Бо розумієш, що не б'єшся головою об стіну. Так, не завжди знаходиш те, що потрібно, але люди стараються.
У що вірите й що робитимете після перемоги?
Віримо в перемогу. Вона буде. Можливо, не завтра, але буде. І ми всі працюємо, щоб вона настала швидше. Віримо в силу людей, спільноти, яка, незважаючи на всі складнощі, доводить, що все можливо, якщо ми дійсно хочемо зробити щось круте, щось велике.
Я думаю, говорити про те, що будемо робити після перемоги, надто швидко. Однозначно, після перемоги треба буде відбудовувати багато чого. Ми з командою не обговорювали, що саме ми будемо робити, і поки що не хочемо про це думати. Зараз найважливіше ― підтримати тих, хто захищає. Наша команда працює над тим, щоб якомога краще задовольнити запити передової та тих, хто в тилу, але в скрутних умовах. А після перемоги, я думаю, ми працюватимемо на те, щоб знову повернути Україну до нормального життя, повернутися до мрій, планів. Це дійсно важливо.
Текст Ольги Мар'ян
Фото надані Денисом Цуцаєвим
Komentáře