Інтерв’ю з Патріком Різоном – рефлексії після візиту в Україну

Примітка: Погляди, висловлені Патріком Різоном в цьому інтерв’ю, є його особистими роздумами та не обов’язково відображають офіційну позицію FICE International.

1. З початку повномасштабного вторгнення росії в Україну мільйони дітей зазнали травм, багато хто втратив дім або сім’ю. Як FICE International відреагувала на цю ситуацію?

FICE International, наскільки я розумію, відреагувала як з емпатією, так і з діями, визнавши величезні страждання, яких зазнали українські діти та сім’ї. Від початку конфлікту FICE International підтримує контакт зі своєю членською організацією в Україні – Українською Освітньою Платформою (УОП) – пропонуючи солідарність, діалог та можливості для співпраці. УОП, під керівництвом Мар’яни Кащак та Маріанни Білик, широко відома своєю професійністю та доброчесністю.

УОП було залучено до нашого міжнародного семінару з підходів, чутливих до травми, під час Конгресу FICE International у Спліті (Хорватія) у 2024 році, з панельними дискусіями, організованими Спеціальною робочою групою FICE «Hand in Hand» та під головуванням д-ра Алекса Шнайдера. Цей семінар об’єднав фахівців із багатьох країн з усіх континентів. У співпраці з Mulberry Bush Foundation FICE International запустила серію з трьох тренінгів, з яких два вже проведено, а третій незабаром відбудеться. Ці ініціативи тісно відповідають місії FICE щодо зміцнення систем альтернативного догляду та захисту дітей через нарощування потенціалу, горизонтальний обмін та спільні методології.

FICE International не є донорською організацією, а мережею, що ґрунтується на професійній солідарності. Її роль полягає у поширенні кращих практик, створенні можливостей для спільного навчання та розвитку професійного обміну між членами. На мою особисту думку, український контекст нагадує, що робота у сфері догляду – це не лише технічна діяльність, вона часто включає моральний, емоційний та політичний виміри. Для мене це ще раз підкреслило важливість збереження гідності перед лицем кризи.

2. Поділіться, будь ласка, враженнями від візиту в Україну. Що вас зацікавило? Які відкриття чи усвідомлення стали для вас ключовими? Що спонукало вас здійснити цю поїздку?

Цей візит став, без перебільшення, одним з найбільш емоційних і впливових досвідів у моєму професійному житті. Протягом одного тижня я відвідав Львів, Мукачево, Дніпро, Петриківку та Київ. Я побачив силу народу, який живе під величезним тиском, але водночас  тепло, професійність і чіткість у діях людей і організацій, що працюють на місцях.

Найбільше мене вразив контраст між буденністю повсякденного життя — грайливими дітьми, відкритими кафе, працюючими школами — і постійною присутністю ризику, сирен та травматичного досвіду. Я зустрічав вчителів, які проводили уроки в укриттях, фахівців, що надавали психосоціальну підтримку в зонах, уражених війною, і представників місцевої влади, які перетворювали закинуті будівлі на Центри Життєстійкості. Їхня адаптивність і відвага були надзвичайними.

Моє рішення відвідати Україну було зумовлене особистим прагненням глибше зрозуміти реальні потреби на місцях, щоб FICE International могла реагувати стратегічніше та відповідальніше. Цей візит не був офіційною місією від імені FICE International.

Я також хотів скористатися можливістю, щоб неформально дослідити середньо- та довгостроковий потенціал для створення національного осередку FICE або ширшої мережі установ по всій Україні. Не менш важливим для мене було зміцнення зв’язків і відновлення контактів із двома ключовими партнерами FICE International: Українською Освітньою Платформою та Профспілкою працівників освіти і науки України, з якими FICE підтримувала зв’язок упродовж останніх років.

Мене глибоко вразила робота, яка здійснюється через центри стійкості, ініціативи з деінституціалізації, притулки для жінок і дітей та психосоціальні програми. На мою думку, усе це відповідає найкращим практикам, які широко впроваджуються у Західній Європі та відображають принципи, що ми підтримуємо на Заході та в Європі загалом.

Але, мабуть, найглибше моє особисте усвідомлення полягало в тому, що Україна перебуває не лише на передовій військової агресії — вона також є на передовій ідеологічної боротьби.

На мою думку, це боротьба між тиранією та свободою; між маніпуляцією на основі страху та суспільством, яке цінує людську гідність. Україна обирає захищати особистість: підтримувати слабких і вразливих, відстоювати право на вибір, стверджувати цінність кожного життя — включно з тими, хто маргіналізований або потребує допомоги. На противагу світогляду, який зводить людей до інструментів державної влади, я побачив(ла), що громадянське суспільство України відстоює щось глибоко людяне: свободу слова, свободу вираження, свободу думки — навіть свободу помилятися та знаходити шлях до відновлення. Для мене це — самі основи демократичного життя. І бачити, як ці цінності зберігають та втілюють під обстрілами, було водночас і зворушливо, і надихаюче.

Мої основні висновки такі: Україна не лише чинить опір — вона будує. І світ має чого повчитися у її мужності, креативності та турботі про вразливих.

Моя мотивація відвідати Україну ґрунтувалася на особистому переконанні, що солідарність потрібно проявляти особисто, особливо у часи страждань. Хоча це був приватний візит, рішення було також пов’язане з моєю роллю Генерального секретаря FICE International у тому сенсі, що я особисто прагну підтримувати зв’язок з усіма членами організації. Я хотів краще зрозуміти, як наші партнери FICE International в Україні працюють, почути їхні потреби та гарантувати, що ми продовжимо надавати їм змістовну підтримку.

Крім того, FICE International висловила зацікавленість у створенні Української національної мережі (Національного осередку) у середньо- та довгостроковій перспективі, щоб зміцнити відносини та мережі, налагоджені під час цього періоду конфлікту, і забезпечити їхню сталість у майбутньому.

Я вдячний(на) за запрошення на динамічну трищорічну зустріч ППОіНУ в Мукачеві. Ця група компетентних і стійких директорів шкіл допомогла мені зрозуміти виклики, з якими стикаються освітяни при збереженні якості освіти та підтримці сімей під час повномасштабної війни.

3. Ви брали участь у панельній дискусії «Вплив мереж на розвиток України». Який основний меседж ви хотіли б підкреслити і виділити ще раз? Що важливо робити - і чого не варто робити - в рамках мереж?

Одне з ключових послань, яке я озвучив під час панельної дискусії, полягає в тому, що мережі є найефективнішими не тоді, коли вони ієрархічні, а коли вони горизонтальні. Сила мережі полягає у здатності сприяти обміну між рівними, будувати довіру попри відмінності та залишатися гнучкою в умовах змін.

В українському контексті ми можемо спостерігати, як різноманітні організації: релігійні, світські, місцеві, міжнародні – об'єднуються у креативні способи. Це розмаїття слід зберігати. Мережі не повинні ставати монополіями. Коли одна інституція намагається контролювати або домінувати в мережі, страждають інновації та участь.

Я також наголосив на важливості скромності у побудові мереж. Жодна організація не має всіх відповідей. Важливими є взаємне визнання, спільне навчання та повага. Мережі необхідно створювати з обережністю: давати простір новим голосам, підтримувати зміни лідерства та бути готовими до складних розмов, коли це необхідно.

Історія, яку я розповів під час панелі в Києві, добре це ілюструє: у Бразилії кажуть, що якщо зібрати богословів у кімнаті, аби вони дискутували про доктрину, то вони можуть вийти з неї роз'єднаними. Але якщо зібрати їх, щоб говорити про голод, насильство щодо дітей і потребу в турботі вони вийдуть об'єднаними. Те саме стосується і мереж. Якщо зосереджуватись на доктрині – буде розділення. Якщо зосереджуватись на людських потребах – з’явиться спільна основа.

Отже, моє послання просте: нехай мережі будуть простором довіри, щедрості та спільної мети, а не конкуренції, брендингу чи контролю.

---

4. Ви поділилися досвідом роботи в Бразилії. Чи вважаєте ви, що можливо вибудувати співпрацю між жінками тут і в Бразилії для посилення їхніх можливостей у вихованні дітей та догляді за ними?

Налагодження зв'язків між жінками України та Бразилії для взаємного розширення можливостей, безумовно, можливе, хоча це й не буде легко. Одним із викликів є мовний бар'єр – португальська та українська мови не є поширеними за межами своїх регіонів, а також існують певні культурні відмінності, які потрібно враховувати. Однак, я вірю, що наш спільний досвід у контекстах ризику, нестабільності та переміщення пропонує потужну відправну точку для зв'язку.

Ми виявили, що в Бразилії підтримка жінок у їхній ролі опікунів, незалежно від того, чи є вони біологічними матерями, чи тимчасовими опікунами - є надзвичайно важливою для захисту дітей. Розлучення дітей з матерями або опікунами завжди повинно бути крайнім заходом. Нам довелося докласти багато зусиль для створення структур, які зміцнюють та розширюють можливості жінок, які виховують дітей у надзвичайно складних умовах.

Я вважаю, що ми можемо поділитися багатьма речами з бразильського досвіду – як труднощами, так і  креативними рішеннями. Бразильці відомі своєю глибокою емпатією. Хоча ми в Бразилії, можливо, не до кінця розуміємо, що таке жити у стані війни, але ми добре знаємо, що таке жити з травмою, бідністю, переміщенням і насильством. Цей спільний досвід відкриває шлях до змістовного обміну.

Можливо, ми можемо розпочати цей діалог, розглядаючи кожний випадок окремо, визначаючи конкретні сфери  інтересів або спільні виклики, а потім будуючи невеликі, але цілеспрямовані мости співпраці  між фахівцями, доглядачами та системами підтримки в обох країнах.

5. Які кроки мають зробити українські організації, щоб посилити свою присутність у глобальних мережах захисту прав дитини?

Україна досягла величезних успіхів у деінституціалізації навіть під тиском війни. Справді унікальним є те, як українські інституції - релігійні, освітні, культурні чи соціальні – були змушені трансформувати свої повноваження, щоб реагувати на надзвичайні потреби, водночас продовжуючи рухатися до найкращих практик у сфері догляду та захисту дітей.

У цьому контексті я вважаю, що українські організації не повинні просто пасивно “очікувати запрошення” до міжнародних мереж із захисту прав дитини - вони мають активно позиціонуватися як ті, хто може навчати й вести за собою. Досвід, який вони привносять - робота з переміщеними дітьми, родинами, що пережили травму, та з роз'єднаними громадами  в умовах екстремального навантаження - є надзвичайно цінним внеском у глобальну спільноту у сфері турботи про дітей.

На мій погляд, якщо міжнародні мережі будуть розсудливими, вони не будуть сидіти склавши руки і розмірковувати, чи включати українські голоси. Натомість вони повинні надати українським фахівцям платформи, де вони зможуть поділитися тим, як вони адаптувалися, як подолали ізольованість і як розробили цілісні, орієнтовані на сім'ю моделі в умовах кризи. Це актуально не тільки для України, але й для будь-якого контексту, де існують конфлікти, нестабільність або вимушена міграція. Щоб провести паралель: так само, як військові аналітики вивчають, як Україна реагувала на полі бою, я вважаю, що мережі з прав людини та захисту дітей також повинні вивчати, як Україна адаптувала свої соціальні системи та системи догляду. Ці уроки є нагальними, практичними та глибоко гуманними.

6. Що б ви хотіли сказати українським фахівцям, зокрема спеціалістам із захисту дітей, які щодня працюють у надзвичайно складних умовах?

Усім фахівцям із захисту дітей, психологам, освітянам і соціальним працівникам по всій Україні: Я бачу вас. Я вшановую вашу працю. Я вражений вашою мужністю.

Реальність, із якою ви стикаєтеся щодня – повітряні тривоги, переміщення, горе – це більше, ніж може уявити більшість людей. Але ви продовжуєте. Ви продовжуєте піклуватися про інших, водночас несучи власний біль. Ви продовжуєте створювати безпечні простори, перебуваючи в оточенні страху. Ви уявляєте майбутнє для дітей, навіть коли ваше сьогодення залишається невизначеним.

Особливо мене зворушило те, що я побачив у Центрі Життєстійкості в Петриківці, а також у закладах, які я особисто відвідав у Львові, Дніпрі та Києві. Я бачив фахівців, які не просто виконували завдання, а втілювали співчуття. Я бачив психологів, які надавали простір для пропрацювання травм; педагогів, які відбудовували громаду; прийомні сім'ї, які опікувалися десятьма дітьми. І я бачив усмішки, музику, малювання, сміх і життя.

Один образ, який я ніколи не забуду – з Дніпра: діти, що граються у фонтанах, сміються під сонцем, усього за 100 кілометрів від місця, де падають ракети. Це не заперечення – це спротив. Як сказала мені Маріанна з УОП: «Бачите? Життя сильніше».

Для мене, ви доводите, що навіть під час війни можлива турбота. Що навіть під обстрілами системи можуть змінюватися. Що навіть посеред втрат – зв’язки можуть проростати. Україна показує світові, що означає єднатися. Дякую вам за все, що ви робите для своєї країни й для всього світу.